повернутися на початок фанфіка
Звичним жестом Роман викликав віддалений термінал. Червона колюча сфера педантично попередила, що на острові Кусто права обмежені - він може лише переглядати минулі періоди і технологічні протоколи. Наразі цього цілком досить, треба просто глянути протокол активації аватара. Якщо його хтось брав, про це залишиться запис в базі даних.
Погляд Романа побіжно ковзав по довгому списку, поки рука механічно прокручувала його донизу, поки не зупинився на останньому рядку.
Останній вхід оператора: 17 серпня цього року.
Майже два місяці тому. В той день він повернувся із Протерри майже обвугленим шматком м'яса - як і міфічний Ікар, надто близько наблизився до Сонця.
Щоб не будити наново важкі спогади, Роман закрив термінал.
Отже, його аватар зі сховища ніхто не забирав - він так і зберігається там ущільненим шматком кода, закритим на персональний ключ і заблокований печаткою командора. Кого ж в такому випадку бачила Вікторія? Дубля? Фантом? Нарешті, міраж, спроектований інфоїдом?
Дати відповіді на ці питання можна було лише в Протеррі. А туди йому хід закритий.
Що ж, ввечері можна спробувати ще раз порозмовляти із Вікторією, дізнатись більше деталей, або хоча б переконати її в тому, що бачила вона не його...
День можна якось перечекати, зрештою, Роман і так постійно займався вбиванням часу...
Безцільно тиняючись заплутаними доріжками острова, де поміж гаїв і лісополос губились невеличкі присадкуваті обтічної форми будинки, здавалось, спроектовані виключно із дуг, парабол і синусоїд, Роман забрів в частину, де раніше не бував.
Перед ним височіла чудернацька бетонна споруда, більше схожа на величезну чашу, поділену на дві нерівні частини, а з провалу між ними в небо врізався довжелезний шпиль. Кожна із півчаш була накрита ввігнутим дахом, так що разом вони нагадували тарілку старовинного радіоелектронного телескопа. Будівля була такою масивною, що Роман тут же відчув себе ліліпутом.
- Словацький ретромодернізм, - прозвучав збоку чийсь приємний баритон. - Звісно, не оригінал, реконструкція.
Роман мало не підстрибнув на місці: скільки себе пам'ятав, він не міг звикнути до того, що в фізичному просторі інфоїди пересуваються абсолютно беззвучно. Власне, у них і не було фізичних тіл, а невисокий сивоусий синьошкірий панок в старомодному костюмі був всього лише проекцією - голограмою, тільки без проектора. Якщо інфоїд захоче, то миттєво перекинеться на когось іншого - хоч на людину, хоч на генемода, хоч на тварину, а то й на якесь вигадане чудовисько.
Інфоїд Наотака*********, приписаний до підрозділу Романа, наприклад, більше за все любив форму величезного кота, схожого одночасно і на Чешира, і на Манекі-Неко.
- Я тут раніше ніколи не бував... Що це?
- Сюди мало хто заходить, - відповів інфоїд. - Це палеотехнологічний музей. Я його куратор, можете називати мене Ірусан.
- Можна зазирнути?
- Заходьте, - знизав плечима інфоїд, і почимчикував вперед, повільно човгаючи підошвами і спираючись на костур, як справжній старий дід.
Музеєм Роман блукав неочікувано довго. Він побачив дбайливо реконструйовані перші комп'ютери, перші віртуальні пристрої, схожі на величезні веретена віртуальні капсули і навіть обплетені дротами перші Брами Протерри, зібрані із концентричних кілець на масивних шестигранних постаментах.
- Працюють? - спитав Роман у Ірусана.
- Ні, це макети, - пояснив той. - Брами Протерри завжди були аварійними, після того, як з'явились звичні нам динамічні вири Крейденка-Моррісона, їх заборонили і демонтували.
- А чому? Чим вони були настільки небезпечні?
- Не стільки небезпечні, скільки... породжували небажані ефекти, - ухилився від відповіді Ірусан, ніби дуже не хотів про щось розповідати. - Навколо них утворювалась зона нестабільності радіусом кілька кілометрів. Люди скаржились на видіння, деякі навіть стверджували, що уві сні подорожували в Протеррі. Життя поряд із Брамою було тим іще випробуванням.
- Чекайте-чекайте, в Протерру можна подорожувати уві сні? - перепитав Роман, підібравшись, мов собака, який взяв слід.
- Я цього не казав, - моментально зреагував Ірусан. - Я казав, що люди так стверджували.
- А насправді?
- А що насправді було, ніхто не знає, - припечатав інфоїд. - У нас взагалі вкрай мало інформації про ранній період Експансії Протерри. Дані тоді зберігали не у кіберпросторових сховищах, а на вкрай нетривких матеріальних носіях. До нас дійшли тільки уривки.
Роман незадоволено скривився.
Він повільно підвівся по сходах постаменту Брами, обійшов кругом пристрій, навіть провів рукою по металічній поверхні кілець. Подушечками пальців він намацав тоненькі електричні доріжки, схожі на срібну нитку криптосхеми, імплантованої в його руку.
У Романа тут же майнула думка, а чи не занадто деталізації для музейного макета. Він скосив погляд на інфоїда, але той незворушно стояв, готовий продовжити екскурсію далі. Навряд чи Ірусан дасть правдиву відповідь, навіть якщо вона йому відома. Краще продовжити мандрівку музеєм, можливо, знайдеться якась іще нестиковочка - а не знайдеться, сюди завжди можна повернутись, прихопивши із собою спеціальні інструменти...
День виявився таким насиченим, що, добравшись додому аж надвечір, Роман зовсім забув про те, як збирався ще раз подзвонити Вікторії. А стемніло швидко, бо десь на горизонті збирались хмарні кучугури, а в повітрі відчувався електричний присмак озона - насувався тропічний дощ.
Краще за все - лягти спати, вирішив Роман, а далі "детективну справу про примарного Ікара" продовжити уже зранку. Нічого особливого не повинно статись за кілька годин, думав він, вкладаючись в ліжко і знову споглядаючи на епічну фреску, зображену на стелі. По даху будинку і склу вікон задріботіли краплі дощу, і під ритмічну музику стукоту і шелесту Романа зморив сон.
Він знову летів із неймовірною швидкістю прямо на Сонце, відчуваючи, як м'який і теплий сонячний вітер повільно перетворюється на цупкий і пружній бар'єр, який дуже і дуже важко подолати, бо він огортає порушника покривало, гасить швидкість і залишає його висіти затиснутим в просторі - так близько від мети і так нескінченно від неї далеко.
Крила за його спиною рвались і ламались від перенапруги, але Роман все одно нісся вперед, підкоривши всього себе одній-єдиній меті - він має досягти фотосфери, невичерпного океану енергії.
Легенди брешуть.
Не Ікар помилявся, а Дедал. Ікар свідомо летів прямо на Сонце - добре знаючи, що промені розплавлять і спалять рукотворні крила. Зрештою, це всього лише пір'я, дерев'яна рама та віск - там нічого нема, що не можна зробити заново. Вони і не повинні були служити довго, лише протриматись достатньо, аби Ікар міг дістатись палаючого сонячного океану. В ньому він знайшов би справжні крила, із чистого вогню, із живої плазми, які уже ніколи не зламаються і не підведуть.
Треба лише зрозуміти головну річ. Головний секрет.
Щоб досягти Сонця, не треба економити сили на дорогу назад.
Із останніх сил, на останньому імпульсі Роман все-таки перетнув невидиму межу сонячної корони і повільно почав падати в золотаво-пурпурну безодню нескінченно спокійного і завжди бурхливого океану плазми.
Страху не було. Люди завжди уві сні падають для того, щоб через мить виявити себе знову на землі. Але іноді буває інакше, зовсім інакше.
Сонячний вітер, який ще недавно пружним і цупким щитом не пропускав Романа, перетворився на велетенську м'яку подушку. Він загорнув тендітну людську фігурку в невидиму колиску, яка повільно попливла вниз, щоб занурити свого пасажира у вогняну купель.
Зви його жорстоким - бо його промені випалюють землю.
Зви його милосердним - бо його промені зігрівають після довгої зими.
Зви його диким - бо воно ніколи і нікому не підкоряється.
Зви його рідним - бо воно завжди буде поряд, навіть коли всі інші підуть.
Але ніколи, ніколи не думай, що воно тебе зрадить. Довіряй йому - і воно не підведе тебе.
Роман закрив очі і відчув, як його тіло огортають плазмові хвилі, розчиняючи залишки штучних дерев'яних крил, змиваючи втому і наповнюючи його новими силами.
Він змахнув власними, живими крилами, зітканими із живого вогню, і полетів над поверхнею Сонця, запускаючи руки в плазмове море і набираючи повні жмені світла.
А потім він почув голоси. До болі знайомі переговори по закритому каналу "Меркурію".
Це були вони, його друзі, його брати по зброї. Він не розрізняв слів - ніби вони долинали з величезної відстані - але впізнавав їх, як музикант на слух відрізнить звук кожного інструмента в оркестрі. Але музика була тривожна, в ній відчувалась біль, напруга, благання по допомогу - вони явно були в біді.
Тоді він піднявся вище, загорнувся в крила, перетворившись на живий болід - і рвонув уже відомим шляхом, крізь ядро Сонця, в нескінченний простір Протерри.
Після буяння різних відтінків світла присмерк сутінкової зони здався йому непроглядною темрявою, в якій було помітно тільки слабенький контур інформаційного архіва, схожого на комірчастофасеткову сферу із довжелезними шипами активних захисних систем. Сяйво захисних софтів було уже зовсім бляклим, отже, падіння неминуче.
Поряд із архівом він побачив кілька яскравих вогників - це були Мерки, які золотими бджоламивартовими вились навколо гігантського чудернацького звіра, опоясанного кільцем грізних мацаків і озброєного видовженим хоботом, як у мурахоїда.
Він так і називався в класифікаторі - Мірмекофага, висмоктувач даних.
Аналітики вважали його одним із видів стромарів, диких мешканців глибин Протерри, але сам Роман вважав інакше. Надто сильними і цілеспрямованими були мірмекофаги, завжди атакували важливі банки даних і ніколи не відступали - так себе ведуть лише машини ідеального грабунку. Меркам жодного разу не вдавалось захопити його і взяти на аналіз код, тільки знищити. Невеличкому загону, який захищав архів, це навряд чи під силу.
Поправка, було не під силу, бо поряд не було Ікара.
Роман розпахнув крила на всю ширину, приносячи яскраве тепле світло в світ присмерку.
А потім рвучко вдарив крилами, женучи ударну хвилю в напрямку чудовиська. З махової крайки зірвались плазмові пір'я, які ракетним залпом вдарили мірмекофагу. Потужним імпульсом чудовисько віднесло на кілька кліків від банку даних. Навколо нього спалахнули ланцюжки пурпурових гліфів. Це значило, що монстр не вбитий, а тимчасово паралізована і відновлюється перед наступною атакою.
Скориставшись моментом, Мерки перегрупувались, вистроївшись фалангою.
Роман похитав головою. Фаланга не підійде. Зазвичай це добре для захисту, максимізує персональну вогняну силу, але мірмекофага занадто сильна, вона просто змете захисників.
Він потягнувся до Мерків, торкнувся тонких ниточок коннектів між ними і тут же почув їх переговори, вони не розуміли, що відбувається. Дзвіночком виокремлювався голос Вікторії, яка була упевнена,
що таємнича сонячна фігура, яка прийшла на допомогу - це "чортів Роман, якому не йметься дуба дати".
- Немає часу на суперечки! - власний голос здавався самому Роману гулким, а слова - важкими чугунними крицями. - Нам необхідний максимальний потік енергії, який дасть тільки конус.
- Всі Протошок огребемо, - обурився гігант Натан, схожий на давньогрецького Талоса. - Та й нема у нас такої енергії, щоб на цю паскуду вистачило.
- Енергії вистачить, - твердо сказав Роман. - Я сам стану на вершині конуса.
- Наотака, цифри, - звеліла Вікторія.
- Енергії вистачить, - підтвердив монотонний голос інфоїда. - Золотий Ікар в поточній формі може нагромадити приблизно 300 млн. протовольт. Але вірогідність Протошока у зовнішнього кільця конуса буде більше 70%.
Конус був однією із стандартних тактик проти більш потужного ворога. Принцип надзвичайно простий - Мерки об'єднувались в триярусну структуру. Вершиною конуса ставав Мерк, у якого було найбільше Протоенергії. Він ставав генератором. Менше кільце, із трьох Мерків, розподіляло енергетичний потік на три променя, які підхоплювали Мерки на останньому кільці, додавали свою енергію, і наносили об'ємний потрійний удар. Як правило, зовнішньому кільцю під час удару було найгірше - вони оперували не лише своєю енергією, а й тією, яку отримували від генератора і внутрішнього кільця.
- Протошока не буде, - заперечив Роман. - Якщо конус спрямує енергію на вісь, де встане Мерк, який зможе оперативно перерозподіляти енергію в постійний промінь.
- Такого ще ніхто не робив, - зауважила Аванті, в житті тендітна дівчина, а в Протеррі - лезорука індійська богиня, розписана химерними татуюваннями, які робили її схожою чи то на Тару, чи то Калі. - І у нас нема нікого, хто б умів так перерозподілити енергію.
- Взагалі-то, є... - після паузи сказала Вікторія. - Мій аватар може так перерозподілити енергію. Наотака, це спрацює?
- Розрахунки показують, що так, - підтвердив інфоїд. - Але необхідно модифікувати енергетичне ядро на перерозподіл в реальному часі. Можна стандартною комбінацією паттернів: адаптер, міст, циклічна передача, міст, адаптер.
- Дайте мені пару хвилин, я накидаю потрібний код... - зітхнула Вікторія. - Рома, ти в курсі, що це для тебе самогубство. Я не питаю, я стверджую.
Мерки перегрупувались в конус. На осі розташувався аватар Вікторії, трансформований у видовжену призму - розрахунки Наотаки показали, що така форма буде оптимальна.
Мірмекофага ще не відновилась, в цьому Роман і побачив шанс нанести вирішальний удар.
Він встав у вершині конуса, і між Мерками замерехтіли тонкі сліпучо-білі канали енергетичного ланцюжка.
- Готовність! Струм! - скомандував Роман.
Контурна фігура, яка швидше нагадувала не конус, а велетенський дзвін, спалахнула і вивергла з себе довжелезну золоту блискавку, зіткану із живої плазми, яка жадібно вгризлась в мірмекофага, шматуючи його щити, як папір. Чудовисько забилось в агонії, але блискавка його не відпускала, продовжуючи безжально випалювати його своїми хижими та чіпкими шипами...
... зненацька Роман прокинувся у себе в ліжку.
За вікном було зовсім темно - і так був якраз час безпосередньо перед світанком, коли місяць уже закотився, а сонце іще не встало, а тут ще й хмари щільно закрили небеса.
Сон був такий яскравий і реалістичний, що Роман і сам вірив, що все відбувається насправді.
А насправді - ось ліжко, подушка, годинник на столі, і ніякої Протерри. Він згріб подушку жужмом і пошпурив в стіну. Хотілось елементарно розридатись, як в далекому дитинстві, від безсилля і туги.
Зненацька спалахнуло знайоме голографічне вікно.
В ньому він побачив Вікторію в наскрізь прокіпченому комбінезоні, волосся стирчало у всі боки, ніби на голові у неї потанцювало торнадо, а на щоках виблискували доріжки сльоз. Вона явно щойно вивалилась із порталу, ледве здерла з себе шолом і тут же схопилась за коммунікатор.
- Рома! - полегшено видихнула дівчина. - Живий. Живий, трясця тебе...
- Віка... - видавив Роман раптом пересохлими губами.
- Мовчи! - наказала йому Вікторія, перш ніж він зміг вимовити наступне слово. - Рома, ти найбрехливіший, найбожевільніший, найтупіший придурок, якого я коли-небудь знала. Я не знаю, яким чином ти це зробив, бо щойно перевірила всі протоколи твого аватара - вони цілісінькі, недоторкані - але це... це...
В общем, спасибі, Рома. Якби не ти, ми б усі огребли Протошок і зараз були обрубками себе колишніх. І я дійсно рада, що ти іще живий. Потім поговоримо віч-на-віч, коли я прилечу на Кусто, і змушу тебе пояснити, як ти зайшов в Протерру і не здох - і спробуй тільки збрехати. Дякую, Рома. До зустрічі.
Голографічне вікно розвіялось.
Роман же продовжував остовпіло дивитись туди, де щойно висіло обличчя Вікторії.
Це був не сон! Він дійсно був в Протеррі. Він дійсно знову був золотим Ікаром, тільки справжнім, із сонячними крилами за спиною, озброєним живою плазмою.
Роман полегшено зітхнув і відчув необхідність негайно вдихнути свіжого повітря. Він відсунув прозорі двері на веранду і в спальню увірвалось напоєне ароматом свіжої зелені повітря, яке буває якраз перед тим, як закінчується довга злива.
Недалеко від будинку, крізь щільну дощову стіну, Роман побачив напівпрозорий силует інфоїда-куратора музея. Він посміхнувся і привітно підняв праву руку. Зненацька його образ перервали електронні завади і на мить замість сивоусого діда з'явився велетенський білий кіт із іронічною посмішкою, який сидів на задніх лапах і салютував йому правою лапкою.
Наступної миті проекція інфоїда розсіялась в повітрі.
Роман і собі посміхнувся - вперше за останні два місяці.
Київ,
13-15 червня 2022 р.
_____________________________________________
********* Наотака Юй - один із глав японського дома Юй, з яким пов'язана легенда про манекі-неко.
